You are looking: Home page > HOURS FOR COMMUNICATION > Виховні години спілкування.Перегорнемо славні героїчні і трагічні сторінки історії.Лозова.

Виховні години спілкування.Перегорнемо славні героїчні і трагічні сторінки історії.Лозова.

Приблизно за місяць до початку війни, як згадували очевидці, всі військовозобов’язані віком до 40 років проходили військову перепідготовку в Лозовій. Було створено 3 роти. В неділю, 22 червня 1941 р. вони теж були на заняттях по тактиці, а після повернення взнали про напад німецько-фашистських військ на Радянський Союз.

 

В той же день був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію військовозобов’язаних від 1905 по 1918 р.р. народження включно. Наступного дня вона почалася в Лозівському районі. На воєнні потреби були взяті також коні та техніка.

В колгоспах у перші місяці війни продовжувались звичайні роботи. Так, наприклад, в інформації Харківського обкому партії в ЦК ВКП(б) від 26.07.41 р. відзначалась успішна робота по збиранню врожаю в колгоспі ім. Леніна Лозівського району: “Колгоспниці цієї артілі т. т. Верховодова, Милостина та ін. нав’язують у день по 10-12 копиць кожна. Бригади виконують норми на 150-170%, у результаті чого вже зібрали 150 га хліба”. (Колишній центральний партархів інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, ф. 17, оп. 8, спр. 105, л. 3).

Залізничники Лозової працювали згідно з військовим графіком, і вантажі безперебійно йшли на фронт. Але, як розповідають старожили, дуже багато біженців рухались на схід, і їх вже в липні почали вивантажувати у Лозовій, щоб трохи звільнити потяги. Отож, як у Громадянську війну, наше місто стало схожим на киплячий казан.

В кінці липня Лозова вперше зазнала бомбових ударів. Німецька авіація, очевидно, мала на меті знищити залізницю, проте були зруйновані лише кілька житлових будинків, загинули і були поранені багато людей. Таких нальотів було кілька, а з вересня бомбардування повторювались майже щодня.

Коли німецько-фашистські війська підійшли до Лозової майже впритул, почалась евакуація підприємств і організацій міста на схід. Винищувальний батальйон вийшов із міста, залишились тільки партизани (52 чол.) з підробленими документами. Пізніше загін під командуванням Миколи Йосиповича Воронцова відійшов на Харків, а загін Олександра Григоровича Загребельного – на Петрівське, в Ізюмські ліси. (Колишній архів Харківського ОК КП(б)У, ф. 193, оп. 1, спр. 75-76, л. 1-75).

На підступах до Лозової були жорстокі бої. Знекровлені постійними сутичками з ворогом, зморені, наші бійці намагалися зупинити ворога. Особливо відзначались частини 393 стрілецької дивізії, які оборонялись в районі Царедарівки. Кілька днів вони отримували натиск фашистів. З того трагічного часу до нас випадково дійшла записка, знайдена після війни тут же, під Царедарівкою: “Нас троє: Филипов В., Воробьев и я. Один пулемет, три автомата. Я ранен в голову, Витя Ф. в руку. Немцы со всех сторон, патронов мало. Но мы держимся”. Що ж сталося з авторами цього послання з 41-го. Загинули, чи потрапили в Лозівський концтабір? Про це ми, мабуть, ніколи не дізнаємось.

Це було вранці 10 жовтня 1941 року. Стрілецька рота займала оборону південно-західніше с. Царедарівка. Фашистські загарбники раптово відкрили вогонь і кинули в атаку 8 німецьких танків і значні сили піхоти. Молодший політрук Данило Єретик разом ч командирами керував відбиттям атаки ворога, а коли загинув весь кулеметний підрозділ, сам ліг за кулемет і нищив фашистів. Був поранений. Коли скінчились патрони, а в руці залишилась одна граната, підірвав себе і оточуючих німецьких солдат. Молодшому політруку Данилу Романовичу Єретику, який загинув 10 жовтня 1941 року в боях за Лозівщину, присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). А ранком 11 жовтня фашистський чобіт ступив на землю Лозової. Вигідне розташування міста зумовило його стратегічне значення. Тому вже через два місяці німці не тільки відновили рух на залізниці, але й відкрили пряме залізничне сполучення “Берлін -Лозова”, розташували тут свої склади, штаби, гестапо, поліцію, каральні загони.

Безсмертною славою покрила себе 270-та стрілецька дивізія під командуванням Заки Юсуповича Кутліна. її доблесні воїни в січні 1942 року вперше визволили Лозову від окупантів. В лютому фашисти стали стягувати свіжі дивізії в районі Павлограда, невдовзі кинули їх у бій проти кутлінців. Щоб виграти час, наше командування приймає рішення перетнути шлях противнику на підступах до Лозової.

Комдива Кутліна особливо непокоїло село Миколаївка (Миколаївська с/рада). Туди був посланий батальйон особливого призначення, якому ставилося завдання стримувати гітлерівців. На смертний бій повели бійців капітан Гіржев та комісар-політрук Мільштейн. Чотири дні вони билися, і небагатьом з них тоді вдалося вийти з оточення. На политій кров’ю землі с. Миколаївка в братській могилі вічним сном сплять кутлінці.17 лютого вже почались бої на вулицях Лозової, Панютиного і Царедарівки. Вони продовжувались шість діб. Ситуація була дуже складною, не простежувалась навіть лінія фронту. В бій кинули всі сили, які залишились у дивізії, в тому числі і ополчення. Про це треба сказати окремо.

Ставкою Верховного Головнокомандування пропонувалося поповнювати склад ослаблених у боях дивізій за рахунок нової мобілізації у звільнених районах. В армію таким чином потрапили юнаки, які стали повнолітніми уже в окупації. З жителів Лозівського району сформували два батальйони, абсолютно необстріляних і погано озброєних. Новобранців кинули на захист наших оборонних рубежів під Нестеліївку. Мало хто з них повернувся живим. Ця сторінка в історії Лозівщини поки що не вивчена.

У квітні 1942 р. 270-та стрілецька дивізія передала оборону сусідам (зокрема частинам 150-ї стрілецької дивізії), перемістившись північніше Лозової, у район Краснопавлівки.

17 лютого вже почались бої на вулицях Лозової, Панютиного і Царедарівки. Вони продовжувались шість діб. Ситуація була дуже складною, не простежувалась навіть лінія фронту. В бій кинули всі сили, які залишились у дивізії, в тому числі і ополчення. Про це треба сказати окремо.

Ставкою Верховного Головнокомандування пропонувалося поповнювати склад ослаблених у боях дивізій за рахунок нової мобілізації у звільнених районах. В армію таким чином потрапили юнаки, які стали повнолітніми уже в окупації. З жителів Лозівського району сформували два батальйони, абсолютно необстріляних і погано озброєних. Новобранців кинули на захист наших оборонних рубежів під Нестеліївку. Мало хто з них повернувся живим. Ця сторінка в історії Лозівщини поки що не вивчена.

У квітні 1942 р. 270-та стрілецька дивізія передала оборону сусідам (зокрема частинам 150-ї стрілецької дивізії), перемістившись північніше Лозової, у район Краснопавлівки.

12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли в наступ, в перші ж дні 6-та Армія просунулась у Харківському напрямку на 50 км і майже досягла Мерефи. Головнокомандуючий Південно-Західним фронтом маршал Тимошенко був певний в успіху операції і переконав у тому Ставку, в тому числі й Сталіна. Та все сталося інакше. Через грубі помилки у командуванні наступальна операція захлинулась. Німці непомітно створили в районі Слов’янська могутнє ударне угрупування. 17 травня вони нанесли удар по бойових порядках 9-ї Армії, а також по частинах 57 Армії. Тут вони кинули у прорив 13 піхотних, 2 танкових і 1 механізовану дивізії, зайняли Барвінкове, вийшли до Сіверського Дінця в районі Петрівського і продовжували розвивати наступ на Балаклею. 19 травня наші частини залишили Ново-Мечебилове, наступного дня Шатівку, Смирнівку, Михайлівку. Загроза оточення в районі Лозової змусила командування 57-ї Армії в ніч на 24 травня залишити Лозову. Але за день перед цим німці замкнули кільце у районі Балаклеї… Три армії потрапили в оточення.Частини і з’єднання, не маючи зв’язку між собою і з навколишнім світом, без боєприпасів і продовольства, швидко втратили управління і боєздатність. В селах, на підступах до Сіверського Дінця, було багато солдат, але не було управління. Стихійно формувались групи прориву, бійці примикали до більш активних і ініціативних командирів, незалежно від їхніх звань і посад. Ось як описується у літературі цей останній прорив: “З ранку 25 травня німці почали стискувати кільце оточення. А тим часом “солдатський телефон” з блискавичною швидкістю з вуст в уста ніс ніким не писаний наказ проривати вночі оточення в напрямку с. Протопопівка, розташованого біля самого Сіверського Дінця. Всупереч всім правилам і статутам ведення бойових дій цей незвичайний прорив ворожих позицій здійснився. Окрилена надією на врятування багатотисячна червоноармійська маса з криком “ура!” кинулась на гітлерівські заслони. Попереду, з-за відсутності танків, щільним строєм у 4 ряди пішли… вантажні автомашини – єдина ударна сила, що залишилась у атакуючих. Приголомшені небаченим нічним штурмом, гітлерівці тікали, залишивши окопи. Шлях до заповітної ріки був відкритий” Але вийти з оточення вдалося небагатьом, всього близько 8-12 тисячам чоловік. З 270-ї Кутлінської дивізії вийшло кількасот чоловік. Із 150-ї стрілецької (тієї, що стояла в Лозовій з квітня 1942-го – всього 477. Якщо ж вважати, що згідно із штатним розкладом дивізія повинна мати 12-15 тис. солдат… втрати очевидні, якщо навіть врахувати, що втрати були і в попередніх боях.

Основна ж маса військ перетворилась на живу мішень для фашистської артилерії і мінометів. Беззахисних людей буквально з землею перемішувала ворожа штурмова авіація. Масова розправа над солдатами відбулася в Лозовенці, Павлівці-2, Бунаковому, Кінному та інших населених пунктах. Скільки там загинуло – ніхто не знає, адже по гарячих слідах і не шукали, скоріше, намагалися забути. Історики називають різні цифри – від 150 до 300 тисяч вбитих, поранених, полонених…

А ті, хто залишився живим і не зміг вирватись із кільця, потрапили у полон. Спершу їх відправили у Лозову і в Ізюм. На території нашого міста вже був табір смерті на місці колишньої воєнбази. Скільки їх було, бідолаг?  Колишній в’язень цього табору В. Ф. Риженко розповідав, що коли полонених солдат німці гнали на водопій до Бритая, то голова колони була вже біля річки, а хвіст – в таборі… Декого, із ризиком для свого життя, місцевим людям вдалося врятувати, видаючи їх за родичів. Більшість же загинула і потрапила в табори.25 травня 1942 р., виходячи з оточення, в районі Ізюма смертю хоробрих загинули генерал-майор Кутлін і батальйонний комісар Рахманінов. Лише через 20 років було знайдено місце захоронення комдива. Зараз його прах покоїться в братській могилі в Барвінковому, а комісара – в с. Надеждівка нашого району.

В травневому небі 1942 року над землею села Павлівка-2 повисли “юнкерси”. І водночас батареї відкрили вогонь. В кузов машини, де сидів військовий кореспондент газети “Боевая красноармейская” Олекса Десняк, влучив смертельний снаряд. Коротке, але яскраве життя прожив письменник Олекса Гнатович Руденко-Десняк. Його твори “Десну перейшли батальйони” та інші із задоволенням читають люди різного віку. Вічною домівкою О. Десняку стала могила в с. Павлівка-2.

Йшов 1942 рік – рік вирішальних битв, корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. Після перемоги під Сталінградом наші війська вели наступальні дії на Харківському напрямку.

Серед частин, що визволяли наш край, був 2-й гвардійський полк 2-ї гвардійської Червонопрапорної кавалерійської дивізії. 27 лютого взвод цього полку під командуванням гвардії лейтенанта Азєва потрапив у оточення біля станції Краснопавлівка. Почався нерівний бій з переважаючими силами противника. Друга рана лейтенанта Азєва була смертельною. І все ж, помираючи, він віддав наказ: “Позицій не здавати!” Коли закінчились боєприпаси і кавалеристи готувалися до рукопашного бою, надійшла допомога. Ворога було відкинуго. Свого хороброго командира бійці з почестями поховали в Краснопавлівці.

.

За мужність і героїзм у боях з фашистськими загарбниками гвардії лейтенант М. Ю. Азєв був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Бюст герою встановлено на території Краснопавлівської школи № 1.    Осінньої пори 1943 року полку 35-ї гвардійської стрілецької дивізії, 38-ї гвардійської стрілецької дивізії, 47-ї гвардійської стрілецької дивізії, 17-ї повітряної армії, 262-ї нічної бомбардувальної авіадивізії, 244-ї бомбардувальної авіадивізії та частини 305-ї авіадивізії звільнили від загарбників ряд сіл району на підступах до міста Лозова. На світанку 16 вересня 1943 року була визволена і Лозова. В оперативному зведенні Радінформбюро повідомлялось: “…На павлоградському напрямку наші війська продовжували розвивати наступ і, просунувшись вперед від 10 до 15 кілометрів, зайняли більше 100 населених пунктів, в тому числі місто і важливий залізничний вузол Лозова” … Ранком 17 вересня 1943 р. Москва салютувала відважним радянським воїнам, які звільнили місто і залізничний вузол Лозова від фашистів. Чотирьом дивізіям, які героїчно захищали і визволяли Лозівщину, присвоєно звання “Лозівська”.    З наказу Верховного Головнокомандування від 23 вересня 1943 р. “На ознаменування досягнутих успіхів в боях за звільнення від німецьких загарбників м. Лозова з’єднання і частини іменувати: 35 гвардійська Червонопрапорна Лозівська стрілецька дивізія, 38 гвардійська Лозівська стрілецька дивізія, 262 Лозівська нічна бомбардувальна авіаційна дивізія, 244 Лозівська авіаційна дивізія”.    Тисячі наших земляків вершили героїчні подвиги на фронтах. Яскравим підтвердженням цього є те, що 15 лозівчанам присвоєно звання Героя Радянського Союзу, більше 6 тисяч нагороджені орденами і медалями.    Значний вклад у перемогу внесли працівники тилу. Допомагаючи наступаючій Червоній Армії, трудящі району здали в фонд Червоної Армії до 50 тис. центнерів хліба, викупили облігації Державних позик на суму 630 тис. крб., підписалися на третю військову позику на суму 8,5 млн. крб., з яких внесли готівкою понад 5 млн. крб., колгоспники району внесли 2,5 млн. крб. На будівництво ескадрильї “Лозівський колгоспник”, яка з боями дійшла до Берліна. Батько двох синів, які загинули в боях, Пилип Захарович Теслюк з Петропілля вніс у фонд Перемоги 50 тис. крб. Хоробрість, непоборна сила, віра в перемогу, безмежна вірність Батьківщині кликали наш народ на подвиги. І він переміг.

 Різні історії розповідають свідки трагічних подій

 Ганна Павлівна Петушкова, у 1942 році 17-річна дівчина, пригадує, як відступали наші бійці, гнані танками й артилерією ворога. Їхнє маленьке село, що складалося лише з двох вулиць, заніміло від жаху. Смертельно втомлені солдати, – ті, хто вцілів, – рухалися у напрямку до переправи, щоб добратися до своїх. А в кожній хаті залишалися поранені, яким майже нічим не можна було допомогти. Сільські дівчата чистили їм червиві рани, змащували їх якимось народним зіллям і молили Бога, щоб вони швидше одужали. Більшість із тих бідолах потім німці погнали у полон. Але це пізніше. У ті ж спекотні травневі дні, плаче Ганна Павлівна, зайшли німці й зігнали всіх жінок на “роботу” – зносити трупи загиблих у ями, яри, воронки від авіабомб. Часто тіла були ще теплими, а іноді бранки розуміли, що перед ними – ще жива людина, яку можна було б врятувати. Не довіряючи жалісливим слов’янкам, під дулами автоматів фашисти примушували їх ховати всіх без розбору…

Євгенія Іванівна Стецюра, мешканка Новоселівки, як і всі, мабуть, жінки у прифронтових селах, доглядала поранених. В їхній хаті, пригадує, помер від поранення у живіт офіцер, який до війни, здається, був у Краснограді військовим комісаром. Поховали його, а закінчилася війна – Євгенія Іванівна почала писати листи, щоб знайти родину померлого. І знайшла. З’ясувалося, що в того чоловіка, який вважався без вісти зниклим, було 11 дітей. Вони всі приїжджали на могилу до свого батька.

Олександр Вікторович Гарбузов, теж житель с.Новоселівка, 1925 року народження, намагався із залишками наших частин переправитися через Дінець. Не вдалося, і довелося йому повернутися у село. Через день-два з болем спостерігав, як із Лозовеньківської гори спускалася страшна валка людей довжиною понад кілометр: то німці гнали полонених.

На краю села росла груша, а біля неї солдати примостили й потім залишили гармату. Раптом хлопці побачили, як до неї підбіг молодий лейтенант, почав швидко заряджати і спрямував… у бік полонених. У всіх, хто був неподалік, похололо в душі, а військовий, ніби зрозумівши їхній стан, кинув: “Та що я дурень, стріляти по своїх?! Буде недоліт і переліт!” І кілька разів встигнув вистрілити. Серед німців здійнялася паніка, вони поховалися, а наші полонені – рвонули, хто куди, по балках та по ярах. Надвечір німцям вдалося зібрати з цієї колони лише шість сотень утікачів..


Give feedback